Вогнецвіт пустинної грози в піднебінні небокраю
Ицхак Скородинский
|
Форма: Миниатюра
Жанр: Проза на иностранных языках Объём: 3274 знаков с пробелами Раздел: "Проза на двух братских языках" Понравилось произведение? Расскажите друзьям! |
Рецензии и отзывы
Версия для печати |
|
Русский ваиант этой миниатюрки уже впечатан. Но для удобства - дублирую. І знову, знову, знову пустинна гроза розпускає свою вогняну квітку… Завжди несподівано і зненацька це все починається. Завжди несподівано. І, майже завжди, раптово. І це притому, що ніщо не заважає видовищу - блюдечко піску, наповнене до горизонту і куля нічного піднебесся - ще хвилину тому були такі безтурботні. І ти, куди не глянь, завжди, посередині цього видовища. Грому не чутно до останньої хвилини, лише якісь лякаючі струси повітря після його гуркотіння. Але, розуміючи, з якою швидкістю зникають зірки з піднебіння і як поводиться все живе довкола, і в першу чергу піщана гадюця, яка тут же угвинчується в глибину, достеменно що, накриє,ох, накриє… …І мало не здасться. Бігти – куди – тремтіння до селезінки, падай, падай, сунь пику в пісок, адже блискавка шукає будь-який горбок, щоб гуркнути туди, спопеляючи. Так, почалося. Вогненні стріли все ближчі і ближчі, ось, ти вже чуєш рев небесного водопаду, це на тебе насувається стіна з води,і вихор, вихор перед цією стіною піднімає клуби піску, які у ту ж мить поглинаються з такою жадобою і жорстокістю, що ти розумієш, у цьому пеклі вижити, ну, ніяк. І ти вже переможний, а воно грюкає і грюкає, до глухоти, ось тобі вже засипає - очі, ніс, вуха, здається, ще мить і твоє тіло закрутить над землею, а потім, як… І… Нічого… Кинувши комусь іншому свою спопеляючу рукавицю, провидіння відхилює все це вліво і ледь назад, і твоя загибель рокоче в ста кроках від тебе, летить на схід, залишаючи за собою миттєві водяні буруни, які тут же зникають, зникають, зникають в тілі матінки Землі. Як і не було… Пролинуло. І проминуло. Як і не було… Дихай, чоловіче, дихай… ..................... Русский вариант ..................... Полураспустившийся цветок пустынной грозы Пустынная гроза распускает свой огненный цветок… Всегда неожиданно и внезапно… Это всё начинается всегда неожиданно. И, почти всегда, внезапно. И это притом, что ничто не мешает зрелищу – блюдце песка, наполненное по горизонт и шар ночного неба, а ты всегда – посередине этого действа… Грома не слышно до последней минуты, только какие-то пугающие сотрясения воздуха после его раскатов. Но по тому, к какой скоростью исчезают звёзды с неба, всему живому вокруг, и в первую очередь песчаной гадюке, которая тут же ввинчивается в глубину, ясно – накроет, точно что, накроет и мало не покажется. Бежать – куда – дрожь до селезёнки, падай, падай, суй морду в песок, ведь молния ищет любой бугорок, чтобы грохнуть туда, испепеляя… Так, началось, огненные стрелы всё ближе и ближе, вот, ты уже слышишь рёв небесного водопада, это на тебя надвигается стена из воды, и вихрь, вихрь перед этой стеною, поднимает клубы песка, которые тут же поглощаются с такой жадностью и жестокостью, что ты понимаешь, в этом аду выжить, ну, никак… Всё это победно грохочет, грохочет до глухоты, вот тебя уже засыпает - глаза, нос, уши, кажется, ещё мгновенье и твоё тело закрутит над землёй, а потом, как… И… Ничего… Взмахнув огромным своим рукавом, провидение отклоняет всё это влево и чуть назад, и твоя смерть проносится в ста шагах от тебя, летит на восток, оставляя за собой мгновенные водяные буруны, которые тут же уходят, уходят, уходят в песок… Пронеслось… И на этот раз пронеслось… © Ицхак Скородинский, 2010 Дата публикации: 24.04.2010 20:37:21 Просмотров: 3502 Если Вы зарегистрированы на нашем сайте, пожалуйста, авторизируйтесь. Сейчас Вы можете оставить свой отзыв, как незарегистрированный читатель. |
|