Помаранчовi сни/Оранжевые сны (поэтические версии)
Светлана Осеева
|
Форма: Цикл стихов
Жанр: Верлибр Объём: 404 строк Раздел: "ПОРЦЕЛЯНОВИЙ ДЖАZZ (поэтические инсталляции и переводы на украинский)" Понравилось произведение? Расскажите друзьям! |
Рецензии и отзывы
Версия для печати |
|
ИЗ КНИГИ "ПОРЦЕЛЯНОВИЙ ДЖАZZ" (поэтические версии, переводы, стихи, украинские верлибры) _______________________________________ Аутодафе Для тебе усі дев'ять Францій кохалися і палали у танцях вогненних з Тінню, і розсипалися на попіл у світлі літаючих тарілок. І серце в судомному тілі зникало і поверталось, немов кадило, злітало, вмирало на довгі тижні, і чулися голоси з книжкових таємних полиць, і билися між берегами душа, наче днів уламки і жаху кам'яне жало... Ніч тремтіла, як мертва кава у горнятку зі скибочкою лимону. Поцілував Мефістофель твій локон рудий - І тоді над Ліоном на мить спалахнуло закохане небо. А потім, як космос, розсипалась ти на планети, зірки, діаманти, і янгол смутку навіки в коси твої вплів струмочки солоної Лєти. Неприкаяна Ти не залишила ані камінчика У холодній пустелі кохання, Наче Гамлет скажений, слідкуєш за тінню, Очами порожніми плачеш безсило. Ніч ховає тебе під ковдру, Де шепочеш думки свої, наче молитву, Хапаєшся мляво тонкою рукою За безжалісний зуммер, Небезпечної бритви лезо... Ти щоночі ходиш по даху, А навколо танцюють примари, Ти вже божевільна та сіра, як кішка. Тихо говориш – не захід палає, То догоряє життя, ти говориш... Війна Виблискують сині спалахи, Моє небо розколюється на шматки, Отруйний запах цикути Плине чарівними лісами. У хащах гарчать твої хижі поранені звірі, Танцюють вогні святого Ельма на болотах, І діти жахливих забобонів твого марновірства Вже доплітають тернові вінки. А з-під віконного перенісся Посміхаються віщуни і пророки, Хрестять лоби, вдивляючись у далечінь. Регоче Спостерігач Великої Темряви, Гойдаючи малесенькі кульки наших життів На ниточці павутинній. Вже крокують п'яні солдати, Кидають трупи на чорну землю. Я бачив, як упав на пісок Самотній прапороносець, А зброєносці вже ділять владу... Мій друг, і ти йдеш? Я бачу тебе зі стіни у фортеці. То йди... Бо у всіх у нас під сірою шкірою Страх та сліпе божевілля війни. Янгол-Київ Там, де Чумацький Шлях розсипав срібло, кружляє темним Всесвітом Зірок Погонич невблаганний. Крізь світло від комет померлих йде За ним услід Янгол Брехні мільйони років… Ховаючи старечі сльози у кам'яних зморшках химер, і розірвавши крижаний зв'язок добра і зла хворого світу, все хмуриться, сльозиться все на вічність Нехай не Рим, але те ж Місто-Ірод. Як семи пагорбів павук, Тримає він у підземеллі Маленькі кульки наших коротких життів, Які на мить у часі спалахнули, і смуток наш. Неначе кішка у клубок, впивається він люто Хрестами в небо. І знову плаче тихий Бог... Я – мурашина, що потрапила у лего, Лиш порошинка у смітті Буття. Ти – кулька на більярдному сукні, Холонеш від загрози кия. І наші розтрачені Янголом-Києвом Ніжні крихітні душі Вже розлітаються тополиним пухом І напівмертвими кульбабами наших снів. Ключ від раю На підвіконні вода, на склі мерехтять струмки. Мабуть, у дощах потонуть міста, Коли за мить сп'яніє твоя осінь. Тільки не дивись угору – Там змій лежить на сизих хмарах, І твій одвічний страх Стискає мені серце. Вода біжить, здригається і дзвенить посуд, І по калюжах свинець б'є кульками граду, І велетенський пелікан у моєму тілі б'ється, Неначе тисяча моїх божевільних сердець. Мій вірний Бог, чим тебе гнівив я? Безумною тишею несмілих кроків? Як я тебе любив несамовито! Як ти мене несамовито хотіла... Не дай з'їхати з глузду, не дай, мій крихітний Боже, крізь марення і нашатир Тобі єдиній скажу, що рай Я бачив, і ти теж побачиш... Опіки моря під запаленим поглядом хворої зірки Блищать, немов чорна зола, І ключик Бога над водою обертається дзигою, І на ньому срібне кільце, і на кільці, Безсилий, Пришпилений янгол, як брелок від ключа. Неначе чиясь сумна, неприкаяна, грішна душа... Серпень Час сочиться крізь щілини у старому паркеті, Серпневі зливи звисають темними прапорами, Дощ розбиває тебе на секунди, Руйнуючи логіку всіх філософій, Холодне літо липкими пальцями Торкається померлого у небі птаха, І я питаю себе: ким же ти був, негатив на чорному склі? Свідок Отак і живеш на шкурах коней у пітьмі язичницьких турбот, у заметах пам'яті і років, у порізах шовкових блискавок на зап'ястях, стискаєш дитячий пістолет, коли страх стискає твоє серце, отак і живеш у своїй країні, мов на чужині, і ковтаєш слину, і ковтаєш брехню, покуриш мовчки осторонь, і потім мовчки - відійдеш... Море Ти віриш руками, прозорі хрести пригортаєш до себе, та тим ж руками кинутий камінь співає у небі, прибій гуркотить, муракамі приходить по тебе вночі у зеленому полум'ї снів і знімає побої… Таємні вітрила тьмяніють невпинно, хворіє на смерть переляканий страус, кричить у безодні, тяжіє і вже вибухає зоря Галілея, а ти все ховаєшся в натовпі, нібито клеєм тебе хтось облив... І ходиш, кружляєш по вічному колу, буття безкінечне подрібнюється на кроки. Навіщо ламати обом нам таке орігамі ? Мов біси з рогами, усі ми там будемо... Бачиш, крокують ляльки невеселі і п'яні, на небі цариця одвічно ковтає сльозинки, була б просто жінка, не знала б нещастя, але розлютилися чорні сузір'я, і Бог став сумним і суворим, на вічне завжди оселившись в іконах... Колись вона землю омиє сльозами, защемить у тебе під серцем, забудеш про горе у суперечці скаженій, і раптом замовкнеш і посміхнешся, і зрозумієш нарешті: я – чорне море, а ти – біле море... У роки Голого Іуди Коли нам стане байдуже, хто володар чорного квітня, коли померлі слова перестануть означати сказане, і нам зостанеться лише небо у імлі вологої акварелі, коли останнім страхом серця стане Гарлем на чорній бригантині зпаленого Місяця, а білий карлик над нашими головами вибухне останньою істиною, тоді заллється сльозами обличчя на плащаниці, відійдуть у цунамі води, і Великий Собака народить золотих близнюків, і накриють усю Атлантиду флудом чорного лихослів'я плебеї на березневі іди – у роки голого Іуди, що танцюватиме іще тисячу останніх днів На Майдані Кохання Під одвічний шелест дощу. _________________________________________________________ _________________________________________________________ Оригиналы, послужившие основой для создания цикла украинских верлибров автор - Пётр Солодкий (Твой Сон) Публикуется с согласия автора (с) _________________________________ для тебя все девять Франций и любило и горело с Тенью огненные танцы свет летающих тарелок уходило приходило исчезало на недели и летало как кадило сердце в судорожном теле голосами с книжных полок оглушало обжигало жизни день или осколок или каменное жало и рассыпалось как космос на алмазы и планеты и вплелись навечно в косы ручейки солёной Леты ночь дрожит как мёртвый кофе в чашке с ломтиком лимона и целует Мефистофель чёлку неба над Лионом ____________________________ Неприкаянная Ты не оставила камня на камне На простыне холодной пустыни Ходишь за тенью как бешеный Гамлет Плачешь безвольно глазами пустыми Прячешься ночью под одеяло Мысли читаешь словно молитву Белой рукою хватаешься вяло За голоса и опасную бритву Ходишь по крыше по самому краю Будто безумная серая кошка И говоришь – я уже догораю И доживаю теперь понарошку. ____________________________ Сверкали синие раскаты - Куски расколотых небес, И запах терпкого муската Окутал мой волшебный лес. Рычали раненые звери, В болотах тлели огоньки, И дети страшных суеверий Плели терновые венки. Смеялся тёмный соглядатай, Качая жизнь на волоске. Шагали пьяные солдаты, Бросая трупы на песке. Из-под оконных переносиц Пророки лыбились, крестясь. Пал одинокий знаменосец, Оруженосцы делят власть... Мой друг, и ты уходишь тоже? Я вижу с крепостной стены. У всех у нас под серой кожей Страх и безумие войны. ____________________________ Падший ангел Киев Вселенной тёмною кружит Погонщик звёзд неумолимо, За ним плетётся ангел лжи, Кометы пролетают мимо. Едва улавливая связь Добра и зла больного мира, На вечность хмурится слезясь Не Рим, но тот же город-Ирод, Как кошка, яростно, в клубок, Впивается крестами в небо. И снова плачет тихий Бог... Я - муравей, попавший в лего, Пылинка в соре Бытия, Ты - шарик под угрозой кия. И души наши для битья Растратит падший ангел Киев. Как осьминог семи холмов, Хранит он в недрах подземелий Тела волшебных наших снов и человеческих изделий. _____________________________ На подоконнике вода, Ручьи сбегают по стеклу. В дождях утонут города, И осень сядет на иглу. На сизых низких облаках Лежит крылатый змей во зле, Внушая бесконечный страх Всему живому на земле. Вода бежит, звенит стакан, По лужам градом бьёт свинец, И бьётся в теле пеликан, Как тысячи моих сердец. Не дай сойти с ума, не дай, Мой Бог, сквозь бред и нашатырь, Тебе одной скажу, что рай Я видел и увидишь ты... Ожоги моря под звездой Блестят, как чёрная зола, И ключик Бога над водой Висит, вращаясь как юла, На нём кольцо, и за крыло, В бессилии едва дыша, Пришпилен ангел, как брелок, Как чья-то грешная душа. _________________________ Ты очевидно думаешь, что снег, Который лёг на наши головы и плечи, Так безупречно бел и сладко вечен, Что мы умрём в своём холодном сне? О Бог мой верный, чем тебя гневил? Безумием шагов своих несмелых? Как я тебя неистово любил! Как ты меня неистово хотела... Ты очевидно думаешь, что - всё, Мы никогда не встретимся, и страшно Смотреть на небо в мутной вязкой каше, И знать, что к ночи точно занесёт... __________________________ ...змеи раздвоенный язык... Сны Хуанхэ и сны Яндзы Вода с водою две сестры Змеи раздвоенный язык На сокровеные костры Живёшь на шкурах лошадей Во тьме языческих забот Сидишь в тепле и кормишь вшей Вдыхая фибрами азот В сугробах памяти и лет В порезах молний на руках Сжимаешь детский пистолет Когда тебя сжимает страх На облаках чужих стихов Лежит как Бог волшебный мир Но миллионы языков Вдруг слижут полюс как пломбир В своей стране - в чужой стране Слюну глотать глотая ложь Покуришь молча в стороне И так же молча отойдёшь ______________________________ Тапочки страха живут у дивана Время сочится сквозь щели паркета Пляшут на глобусе меридианы Будто бы рёбра живого скелета На подоконниках дети пустышек Ливни повисли как тёмные флаги Бъются о небо солдатские фляги Падают и барабанят по крышам Дождь разбивает тебя на секунды Рушится логика всех философий Прячешь колечко с белым корундом В чёрный и обжигающий кофе Липкие пальцы холодного лета Трогают в небе умершую птицу И недокуренная сигарета Медленно в банке консервной дымится *белый корунд – в природе встречается редко, на Востоке считается символом восстановления справедливости ______________________________ ...ты море... Ты машешь руками и веришь руками И брошенный камень поёт над тобою Со звуком прибоя придёт Мураками Зелёный как пламя и снимет побои Загадочный парус уже не белеет Наверно болеет испуганный страус Кричит и довлеет звезда Галилея Измазанный клеем садишься в «икарус» Ты ходишь кругами ты ходишь ногами В заученной гамме пошаговых буден Давай-ка не будем ломать оригами Как черти с рогами там хором и будем Чего веселиться? Чего б не напиться? На небе царица по-прежнему плачет Сидела б на даче вертела бы спицы Но злятся зарницы и Бог – не иначе Однажды зимою всю землю омоет Под сердцем заноет забудешь о горе И в бешеном споре с улыбкой немою Я чёрное море Ты белое море _____________ В годы Голого Иуды… Нам, признаться будет не до Власти чёрного апреля Настоящим будет небо В неге влажной акварели Настоящим будет карлик Сероглазого полудня Страхом сердца будет Гарлем На подлунном чёрном судне Всплачет лик на плащанице Воды отойдут в цунами И собака ощенится Золотыми близнецами И накроет Атлантиду Сквернословием и флудом Чернь на мартовские иды В годы голого Иуды © Светлана Осеева, 2009 Дата публикации: 03.02.2009 18:37:00 Просмотров: 3447 Если Вы зарегистрированы на нашем сайте, пожалуйста, авторизируйтесь. Сейчас Вы можете оставить свой отзыв, как незарегистрированный читатель. |
|
РецензииМаргарита Ротко [2009-02-04 00:35:29]
|
|